Друк
Категорія: Статті та інтервю
Перегляди: 1604

Сьогодні в гостях у нашої рубрики "Інтерв'ю з успішними людьми" Юрій Чопик - музикант, бізнесмен. власник і засновник мережі "Кава на шпацер".
(Розмовляв Тарас Приведа)
ТП: Розкажіть нашим читачам трохи про себе.
ЮЧ: За освітою я трохи «технар» (закінчив львівський технікум радіоелектроніки), трохи філолог (українська філологія Львівського держуніверситету). Проте мій трудовий досвід роботи за отриманими спеціальностями зовсім невеликий.
Однієї чверті роботи вчителем української мови у школі вистачило, щоб зрозуміти: це не моє. Далі приблизно рік роботи літредактором у львівській щоденній газеті «Поступ» і кілька місяців обов’язків відповідального редактора у видавництві «Кальварія». Паралельно з цим було ще багато років занять музикою у ролі акустичного гітариста групи «Мертвий півень».
Досвід роботи у видавничій сфері, бажання реалізувати творчі ідеї та здобути фінансову незалежність привели до того, що у 2001 році ми разом з разом з поетесою Мар’яною Савкою (теперішнім і незмінним головним редактором) заснували «Видавництво Старого Лева», директором якого я був до 2012 року.
ТП: А як Вам прийшла ідея організувати мережу «КАВА НА ШПАЦЕР»?

ЮЧ: Упродовж перших десяти років свого становлення та розвитку видавництво переживало різні, часом нелегкі часи. Пошуки шляхів виходу з фінансової кризи після 2008 року та нових перспектив розвитку призвели до того, що у 2010 році у видавництва з’явився інвестор.
Завдяки цьому видавництво отримало потужний імпульс для подальшого розвитку, однак я зрозумів, що некомфортно почуваю себе у ролі керуючого партнера. Попри всі переваги нового статусу видавництва, я втратив відчуття того, що є повновладним господарем у своєму бізнесі.
І я знову почав шукати спосіб здобути особисту і фінансову незалежність. Шукав ідеї для бізнесу, який би не потребував великих грошових вкладень і був мені по душі. Якось випадково натрапив в інтернеті на відеоролик від Deutsche Welle про німецьку мережу велокав’ярень Coffee-Bike. Вигляд велокав’ярні – цього чудернацького екстравагантного рухомого об’єкту – викликав у мене неймовірне захоплення, і я загорівся бажанням реалізувати подібний проект в Україні.
Зізнаюся, не я придумав велокав’ярню, хоча й автори Coffee-Bike – проекту, який послужив прообразом «Кави на шпацер», також не вигадали її, а лише вдало оформили як комерційний франчайзинговий проект. Подібні триколісні велосипеди насправді вже понад сотню років існують у Голландії і використовуються там для перевезення вантажів. Потім хтось здогадався переробити дерев’яний кузов на барну стійку і поставити зверху кавоварку, а хлопців з Coffee-Bike ця ідея надихнула на створення власної мережі велокав’ярень.
ТП: Якими були перші кроки?
ЮЧ: Я почав зовсім не з того, з чого слід би було починати – тобто з роботи над конструкцією велокав’ярні, складання бізнес-плану, організації бізнесу. Натомість я вирішив, що у мене від самого початку все повинно бути дуже «правильно» і «законно». Тому розпочав ходіння різними державними службами і установами, намагаючись отримати документи, які б засвідчували, що у мене все законно, безпечно, гігієнічно, сертифіковано і т.д. Періодично приводив державних службовців різних інстанцій у шок через те, що мій об’єкт не підпадав під жодне визначення – це і не традиційна кав’ярня, і не кіоск, і не лоток – це взагалі незрозуміло що і як з ним поводитись!
Від всього цього можна було просто збожеволіти або ж, що більш імовірно, просто «лишитися того ровера». Але знайомі власники кав’ярень, досвідчені підприємці, порадили зайнятися ділом, а проблеми з контролюючими органами вирішувати по мірі їх появи і у традиційний для нашої держави спосіб. Що я, зрештою, і зробив.
На ходіння установами я втратив багато часу, і фактично «Кава на шпацер» з’явилися (хоча й цілком незалежно) кількома місяцями пізніше за подібний київський проект «КофейОК». Щоправда, київські велокав’ярні стояли по торгових центрах, і велоконструкція там виконувала швидше декоративну функцію. Конструкція ж наших дозволяла їм щодня трястися у повному бойовому спорядженні горбатою львівською бруківкою.
ТП: Що для Вас було найскладнішим?
ЮЧ: Якщо говорити про технічний бік бізнесу – то це власне виготовлення самої велокав’ярні.
Креслень не існувало, з вихідної інформації у мене були лише фото з інтернету, на основі яких я розробив власні ескізи, на око підбираючи пропорції та розміри.
Найскладнішим було виготовлення металевої конструкції, адже ходова частина велокав’ярні – рама, колеса, ресори – це зовсім не перекроєні велосипедні частини, як може здатися на перший погляд. Це повністю оригінальна металева конструкція, здатна нести вагу понад 200 кг. Усе це потрібно було створити з нуля – порізати і вигнути труби, підібрати металеві балки, підшипники, ресори, виточити осі, сконструювати гальмівні барабани, зварити, пофарбувати, зібрати. Окремою проблемою виявилися колеса – вони мали би виглядати, як велосипедні, але витримувати статичні навантаження у сотні кілограмів. Звичайні велосипедні чи навіть спеціальні, особливо міцні, призначені для даунхіллу, не витримали б цього. Врешті-решт вибір зупинився на колесах від спідвейних мотоциклів – і досвід експлуатації показав, що це було правильне рішення. Але і їх довелося переробляти – виточувати втулки і осі, гальмівні барабани, наново перешприховувати.
Кілька місяців пішло лише на пошуки майстрів. Львівський протезний завод, де виготовляють інвалідні візки, виробники українських вантажних триколісних велосипедів, гаражі-майстерні львівських байкерів – де я тільки не був зі своїми ескізами і фотографіями, але ніхто не хотів братися за таку ексклюзивну, складну і незрозумілу роботу. За неї могли взятися хіба такі ж божевільні фанати, як я, – і врешті я знайшов таких майстрів. Ними виявилися хлопці з Львівського велоклубу Franky Kustom, талановитим рукам та творчим головам яких і завдячують своєю появою наші велокав’ярні.
ТП: У чому плюси і мінуси роботи у Вашому форматі?
ЮЧ: Безперечний плюс – це близькість до клієнта, якому не потрібно йти на каву кудись спеціально. Ми завжди у потоці людей, їх потрібно лише чимось зачепити, привабити – і завдяки своєму екстравагантному вигляду «Кава на шпацер» успішно справляється з цим завданням.
Багато важить вдала назва (появою якої, до речі, завдячую Мар’яні Савці). Львів’янам вона полюбилася за свою «львівськість», туристів же інтригує незрозумілістю. Екскурсоводи, пробігаючи повз велокав’ярню з групою туристів, завжди проводять для них коротенький лікнеп на тему львівського міського сленгу.
Клієнти мають можливість спостерігати за процесом приготування кави, адже все відбувається прямо перед їхніми очима, – і це викликає довіру. Туристи тут же можуть сфотографуватися на згадку.
Без зайвої скромності скажу, що кава у нас таки справді добра, маємо через це багатьох вірних постійних клієнтів.
Найбільший мінус – залежність від погоди. Найбільші наші вороги – це холод, дощ та сніг, що дошкуляють барістам і розганяють клієнтів, а також вітер, який розмітає вулицею паперові горнятка, серветки і здуває каву, кожна порція якої мелеться у нас безпосередньо перед приготуванням напою. Бувало, що пориви вітру навіть зривали тент. Коли температура повітря опускається нижче за мінус 5, починає замерзати вода у шлангах та водяних помпах. Завжди наприкінці осені виникають проблеми з персоналом, бо не кожен погодиться працювати на вулиці в мороз і сніг навіть за високу зарплату.
Нелегко доїжджати велокав’ярнею з гаражу до місць роботи – на заваді і затори на дорогах, і небезпечні круті спуски, і важкі для водія велокав’ярні підйоми, і вибоїни у бруківці та трамвайні рейки, у яких може застрягнути колесо.
ТП: Як до Вас прийшов перший успіх?
ЮЧ: Успіх прийшов практично відразу. Як зараз пам’ятаю той день, неділю, 14 жовтня 2012 року, на Покрови, коли ми вперше виїхали на вулицю Галицьку, до катедри, і почали працювати. Біля велокав’ярні відразу вишикувалась черга і не розсмоктувалася до пізнього вечора. Реакція людей була чудова – велокав’ярню захоплено роздивлялися з усіх боків, туристи засипали запитаннями «что такое на шпацер?», багато хто фотографувався на фоні цього чудернацького об’єкту, ще когось цікавило, чи справді воно їде. Не могли повірити, що це зроблено тут, у Львові, в гаражі, настільки «фірмово» все виглядало.
Пам’ятаю хвилювання і навіть страх, коли я усвідомив, що вже треба «виходити на люди».
Одна справа, коли ти довго щось робиш в гаражі, спілкуєшся з майстрами – а тут раптом треба ніби вийти на сцену, перед публіку, у ролі, якої ти ще майже зовсім не знаєш. Причому в останній день барісти (бармени), з якими я попередньо домовився про роботу і на яких розраховував, раптом зникли, не відповідали на телефонні дзвінки. Я вже навіть трохи зрадів можливості зробити собі поблажку, відкласти «прем’єру» «Кави на шпацер», а тим часом ще щось доробити, поліпшити… І лише несподіваний дзвінок моєї барісти Марти, яка раптом «знайшлася», вивів мене зі стану нерішучості, а велокав’ярню – з гаражу на вулицю.
За кілька днів я вже навіть отримав пропозицію від одного львівського бізнесмена, який за кількістю використаних паперових горняток швидко оцінив потенціал мого бізнесу і запропонував вкласти гроші у розширення мережі велокав’ярень у Львові, – щоправда, так і не скористався нею.
Неодноразово підприємці з інших міст України цікавилися можливістю виготовити таку ж велокав’ярню для них «під ключ», я навіть покладав надії на розвиток відповідного напрямку у моєму бізнесі. Але жодні з переговорів не увінчалися успіхом – потенційних клієнтів відлякувала ціна. Воно й не дивно, створюючи свої велокав’ярні, я не економив на якості – дерев’яні частини виготовляв висококваліфікований столяр з натурального клеєного дерев’яного бруса найвищої якості, всі роботи по металу були ексклюзивні, їх виконували хлопці, що спеціалізуються на кастомних велосипедах, – найкращі, мабуть, не лише у Львові майстри, справжні митці своєї справи, каркас тенту варився з дорогого алюмінію. Кавоварки та інше кавове обладнання – все було нове, привезене на замовлення з Італії. Та все ж українські потенційні замовники так і не могли зрозуміти, чому велокав’ярня коштує, як легковий автомобіль.
Створюючи велокав’ярню, вкладаючи гроші в техніку, обладнання, я не поводив маркетологічних досліджень, не писав детальних бізнес-планів і розрахунків періоду окупності бізнесу, як того навчають мудрі книжки. Я поняття не мав про організацію кавово-ресторанного бізнесу, я навіть ніколи не працював у кав’ярні і не вмів готувати каву на професійній кавоварці. Я просто був одержимий ідеєю створити цей арт-об’єкт, цю чудо-вело-каво-машину, хотів побачити, як вона їде вулицями Львова, дзеленчить по львівській бруківці, побачити, що вона запрацювала.
Ні, звичайно, я вірив у комерційний успіх цієї затії, хоча б тому, що у тому ж Києві існують сотні мобільних кав’ярень на базі автомобілів, та й інтернет ряснів статтями про високу рентабельність цього бізнесу. Але детальних досліджень не проводив – тому, можливо, і трохи переоцінив потенціал цього бізнесу для Львова, прогнозуючи кількість місць, де можна поставити велокав’ярні. Ми ніби стали заручниками своєї назви – як виявилось, львів’яни і туристи залюбки беруть каву з собою «на шпацер» – тобто прогулюючись центром міста у вихідні чи на свята, але зовсім не мають звички перехоплювати горнятко-друге еспресо для бадьорості, біжучи вранці на роботу, як це роблять ті ж кияни.
ТП: Чи плануєте Ви щось змінити у «КАВІ НА ШПАЦЕР»? Якщо так то що саме?
ЮЧ: Цього року клієнти дуже гарно відреагували на «Осіннє меню» з гарбузовим і пряним лате та іншими смаколиками, тож плануємо і далі експериментувати з новими рецептурами напоїв, хочемо збільшити асортимент солодощів до кави, обладнати велокав’ярні терміналами для розрахунків банківськими картками, запровадити систему лояльності для постійних клієнтів.
ТП: Як змінилися Ви після того коли «КАВА НА ШПАЦЕР» стала однією з візитівок Львова?
ЮЧ: Звичайно, завжди приємно, якщо те, що ти робиш, подобається людям. У перші місяці мене просто розпирало від гордості за своє дітище. Пам’ятаю, я міг годинами стояти на вулиці збоку і милуватися велокав’ярнею, уявляючи, що можна ще доробити чи вдосконалити.
Але (процитую Марка Зархіна) період «закоханості у власний бізнес» минув. Далі потрібно розвиватися – і для формату «Кави на шпацер» це може бути розвиток власної мережі або франчайзинг.
ТП: Чи бувають моменти коли  Вас покидає віра у свій бізнес?
ЮЧ: Хотілося б масштабувати мережу хоча би у межах Львова. Але, на жаль, все впирається у зовсім не бізнесові перешкоди. За три роки оббивання порогів міськради у намаганні отримати дозвільні документи на мої велокав’ярні я врешті отримав дозвіл – але тільки на одну. Інші дві велокав’ярні, які досі працювали фактично «нелегально», через посилену увагу сектору контролю Львівської міської ради вже понад 3 місяці стоять в гаражі і чекають кращих часів. Важко від цього всього не піддатися спокусі зневіри… Та все ж я вірю в те, що «Кава на шпацер» прописалася у Львові надовго або й назавжди, а всі тимчасові труднощі залишаться позаду.
ТП: Як Ви відпочиваєте від важких «трудових буднів»?
ЮЧ: Є такий відомий жарт: «Скажіть, як ви розслабляєтеся? – А я не напружуюся!»
Не можу назвати свої трудові будні важкими. Планую свій день і тиждень так, щоб усе було в балансі, – розумова робота, ділові зустрічі, самоосвіта, музика, спорт, розваги.
Якщо втомлююся працювати за комп’ютером – відкладаю роботу, беру в руки гітару – і за якусь годину голова вже світла і настрій чудовий. Та й за музикуванням добре влягаються думки, приходять хороші продуктивні ідеї.
Якщо на якомусь етапі мані захочеться вивчати іноземні мови і подорожувати світом – впевнений, я знайду час і можливість це реалізувати.
Якщо зазвичай вдень працюю головою чи маю ділові зустрічі, то увечері завжди відводжу кілька годин на фізичну активність – це, як правило, або тренажерний зал, або заняття з сальси, якою останнім часом захопився.
ТП: Які Ваші плани на найближче майбутнє? Ну і вже традиційне питання - про що Ви мрієте?
ЮЧ: Наші мрії ростуть разом з нами.
У дитинстві я часто хворів ангіною, і батьки забороняли мені їсти морозиво, тож я мріяв мати можливість їсти морозива досхочу. Зараз практично не хворію, але морозива вже не хочеться)))
Ще був досить тривалий період, коли я хотів лише одного: гітара, кава, цигарка – і щоб ніхто мене не турбував, просто сидіти в кімнаті і грати, займатися, вдосконалюватися…
Є одна фундаментальна річ, про яку мріяв завжди, – це не працювати на когось. Ходити на роботу, в офіс, від дзвінка до дзвінка – це моя найбільша фобія. І цю мрію, слава Богу, вдалося реалізувати.
Взагалі, я намагаюся жити так, щоб не було великого розриву між мріями і планами. Якщо якась ідея, бажання захоплює мене – я просто вношу це у свої плани і починаю шукати можливості реалізувати їх.
На даному етапі є така мрія: реалізувати новий, класний, масштабний бізнесовий проект, який не лише принесе гроші, але й дасть змогу зібрати однодумців, людей, які поділяють мої глибинні цінності та ідеї. Бажання залишити хороший, красивий слід по собі на цій землі, створити щось таке, що переживе тебе – це ж природно для людини. Це є і моєю мрією, і планом на найближче майбутнє.