Емоційні гойдалки
Колись на груповій терапії я представлялася так:
«Привіт! Я Роксолана, і в мене біполярний розлад». Це було все, що я могла сказати про себе.
А тепер мої слова звучать інакше:
«Привіт! Я Роксолана. Пишу вірші, щаслива дружина, мама двох чудових діток і кондитер. Тут я просто лікую біполярку».
Це історія так само про боротьбу, як і прийняття. Без першого не було б другого.
#у_всьому_винні_зірки
Літо, спека, після чергового розриву, одразу купа кавалерів на фронті. З одним навіть домовилася зустрітися ввечері і поїхати на велопрогулянку нічним Львовом. Гарно, правда? Прямо чую, як ти кажеш: ну ж бо, Роксолано, зроби якусь перерву, зазирни в себе, зрозумій, кого ж ти насправді хочеш бачити у своєму житті. Який він — твій ідеал? Навіщо ти погоджуєшся на перший ліпший варіант? Я ніби знаю це все, розумію, що так би було правильно, але течія затягує, а я не навчилася бути наодинці з собою.
Я з підкрученим волоссям, макіяжем вже виходжу з дому і прилітає повідомлення: “Вибач, саме сьогодні мені не вийде зустрітися. Давай потім спишемося і домовимося на інший день”. Вирішила написала пост, чи хтось хоче зі мною покататися, і поїхала чекати відповідь у нічний клуб “Місто”, де на літньому майданчику працювала моя подруга. Ніхто не писав. Але… На велосипеді до стоянки під’їхав хлопець…
Андрію було двадцять сім, на шість років старший від мене. Смуглявий брюнет, сто вісімдесят два сантиметри ростом — мрія більшості дівчат, ще й підтягнутий. Очі сіро-зелені, легка щетина, яскраві чорні брови, милі брекети. Ніжність і доброта відчувалися в його голосі і манері розмови. В рухах спостерігалася грація, яку я досі не помічала в жодного чоловіка. Він захопив мене з першого погляду, з перших слів, з перших дотиків…
Ми точно пили щось безалкогольне, багато говорили і сміялися, а потім подалися на Лису Гору.
Я думала, а Андрій, підозрюю, теж, що там нікого не буде вночі. Але вся гора була всіяна людьми: хто з пікніком, хто з гітарою… Як виявилося, всі прийшли дивитися на зорепад. Ми вирішили залишитися і теж поспостерігати це магічне явище. Знайшли вільний камінець на схилі гори і вмостилися там. Роти в нас не затикалися. Він діставав усі козирі з рукавів: показував фотки маленьких похресників, розповідав про роботу тестувальником, про хобі — ролики, лижі, стрибки з парашутом і парапланеризм.
Близько третьої всі розійшлися, а ми залишилися на своєму камінчику. Близько четвертої почався зорепад…
Андрій мене обняв, я лягла йому на плече. Він легенько гладив мою руку, трошки нижче передпліччя. Хотів, щоб я заснула. Памʼятаю тільки, що підняла голову, сказала: “Я так не засну…”, і наші губи злилися в поцілунку. Просто феєрверк… Ніби зорепад всередині.
#про_це_важливо_говорити
Понеслося… Побачення щовечора, прогулянки до самого ранку, танці посеред вулиці під музику з телефона… Сон по кілька годин на добу, а енергія фонтаном. І куди ж її подіти? За місяць перепробувала три різні роботи — ніде не склалося. Вирішила, як завжди, поринути з головою в навчання і студентські проєкти. Це в мене виходить на відмінно, проте дуже скоро стало нудно.
Універ — це звичайно ж добре, але хочеться вже нарешті свої знання використати на практиці. Завзяття багато, амбіцій також. Куди ж податися? Інтуїтивно пішла по спеціальності в рекрутинг. Перша співбесіда в ІТ-компанії і одразу ж офер. Я щаслива від землі до небес, та не довго. Вакансію заморозили. Це ніби й не залежить від мене, я ж впоралася, пройшла випробовування, але чомусь накочує розпач. Наступна спроба провалилася на четвертому робочому дні. Ще не встигла попрацювати, як звільнилася. Бухгалтерія — не моє.
Сили на нулі. Хочеться спати до обіду, я забила на пари. Андрій каже, що вигоріла, а в мене відчуття, що згоріла до тла. Він підтримує, змушує мене час від часу їсти й хоч би ввечері виходити з квартири. Ми живемо разом. І це єдиний приємний момент за останні два місяці. Старенька орендована квартира, восьмий поверх, з балкона відкривається вид на невелике озеро між будинками. Це мав би бути наш маленький райський куточок. Подалі від гучної юрби — тільки ми і море любові. Та чи заслужила я на щастя?
Може, я недостатньо стараюся. Картаю себе щодня. Відмінниця, найкраща на курсі, руки з правильного місця — а толку? Нуль.
Чому все здається таким важким? Чому я більше не можу радіти? Я ніби посміхаюся — а всередині порожньо. Як вийти з цього стану? Що робити, коли сил немає з ліжка встати? Я змучилася переборювати себе. Коли ця чорна смуга закінчиться?
#післяпологова_депресія
Весілля, син, донька, а поміж тим — власна кондитерська справа. Все, як книжка пише, але не без труднощів. Постійні злети і падіння. Не можу втриматися на стабільному рівні. Вже не розумію чи то події так впливають, чи то я так все близько беру до серця. Ніби багато класних ідей, ніби втілюю в життя, а коли щось йде не за планом — опускаю руки. Потім знову починаю з нуля — і так по колу. Як його розімкнути? Я все частіше ставлю собі це питання. Можливо, мені потрібен надійний партнер для ведення бізнесу? Здається, я забагато всього роблю самотужки і зовсім не вмію делегувати завдання іншим. Я ж то зроблю краще — тобто ідеально. Завжди все має бути ідеально. Чи зможу я колись дозволити собі помилятися без гнітючого відчуття провини?
Після других пологів я ніби заново народилася на світ. Боже, та я всесильна! В мене в голові роїлося стільки бізнес-ідей, що я не могла спати ночами. Записувала задуми в нотатках. Мені запропонували роботу керуючої в кондитерському цеху. Не роздумуючи довго, я взялася за планування нового виробництва. Було складно — купа проблем, та я їх з легкістю долала.
Процес підготовки поглинув мене з головою. Я все менше і менше спала. Але знала, що все роблю правильно. Так, я на правильному шляху. Відчувала це. Через два місяці напруженої роботи цех запрацював.
І тут моя всесильність ніби стерлася. Розчинилася. Зникла. Покинула мене. Тепер я плакала майже щодня. Все йшло шкереберть: ламалася техніка, нас затоплювало, не ту нержавійку привезли, затримувалися доставки… Замість того, щоб робити дорогі вишукані десерти, як ми того хотіли, довелося “наступити собі на горло” і зосередитися на найдешевшому асортименті, бо того вимагали магазини на ринку. Два місяці поспіль витрати суттєво перевищували доходи.
Кожного дня виходячи з хати я дивилася на свою малечу і плакала, бо мусила залишати їх і вирішувати свої “дорослі справи”. Я нервувалася. Нервувалася і мало їла.
Кожен похід на роботу був нестерпним, ніби чергове випробування. Далі ставало все гірше, тільки тепер “сипалося” ще й здоров’я: від самої думки про те, що треба розробити новий десерт, щеміло в грудях, паморочилася голова, трусилися руки, серце ніби хотіло вистрибнути. Одного разу я просто забилася в куток і ридала, щоб ніхто з підлеглих не бачив.
Постійно боялася, що в мене нічого не вийде, що весь проєкт провалиться. Список справ накопичувався, а я нічого не викреслювала. Приходила в страху, втуплювалася в монітор ноутбука і нічого не могла робити — думки в голові не складалися докупи. Я почала пити заспокійливе.
У стані розпачу хотілося стрибнути з рампи третього поверху ангару. Від гріха подалі я вирішила здатися й просто пішла.
Місяців зо два я ледве виконувала домашню роботу. Потім знайшла в собі сили: відновила тренування в спортзалі, почала читати мотиваційну літературу, сходила до психологині. Вона каже: мій стан схожий на післяпологову депресію. Я вже не раз чула це слово, але ніколи не приміряла його на себе.
— Роксолано, хто головна людина у Вашому житті? — спитала мене Софія під кінець сеансу психотерапії.
— Чоловік, — недовго думаючи, відповіла я.
— А маєте бути Ви. У здорових стосунках з самим собою Ви завжди маєте ставити себе на перше місце.
— В моїй голові я десь на пʼятому. І то в кращому випадку.
— Нічого, з цим треба працювати. Крок за кроком все вирівняється. Тепер дам Вам домашнє завдання. Кожного вечора виписуйте все корисне, що Ви зробили за день і обовʼязково подумки чи вголос хваліть себе за прикладені зусилля. — Це буде просто й складно водночас.
— Чому?
— Бо я мало що роблю і не матиму за що себе похвалити.
— А Ви спробуйте — і будете приємно вражені.
— Гаразд. Це все?
— Ні, буде ще одне завдання. Кожного дня Ви маєте робити щось виключно для себе. Щось, що приносить Вам задоволення або розвиває Вас фізично чи розумово. Почнімо з двох-трьох речей.
— І це теж потрібно записувати?
— Бажано. Будемо потрошки піднімати Ваш ресурс.
— Його спочатку ще відкопати треба…
#безсоння_і_його_наслідки
Так почався мій шлях до себе. До тієї головної людини в моєму житті. Тренування і масажі йшли мені на користь. Спина боліла все менше. Я знову почала жити: сміятися, радіти і хотіти чогось, окрім, як лежати. Суттєво схудла, підтягнулася, вмістилася у старий одяг, (УРА!), почала нормально вдягатися, бо до того носила самі лише джинси і спеціальні кофти з розрізами для годування. Поправила свою розтяжку і, взагалі, я знову почувала себе чудово.
Тільки чомусь мене перестав брати сон. То був кінець червня, зранку ще не було так спекотно. Поки чоловік і діти спали, я виходила на пробіжку в парку довкола озера.
Моє безсоння продовжувалося кілька днів. І от я знову бігаю, кросівки понатирали, рани заклеїла пластирами. Мене вистачило на одне коло, сіла на лавку і тут, ніби молотком по голові, мене ошарашило: Андрій якимось чином на мене впливає, можливо гіпнотизує, робить все, щоб втримати біля себе. Він хотів залишати мене осторонь від усього світу, від моїх рідних і друзів, створювалась ілюзія, що я можу покластися тільки на нього.
Потрібно було діяти і то швидко, щоб він не встиг мене повернути назад у клітку. Було дуже страшно, я не могла передбачити його реакцію. Коли він прийшов додому після роботи, я наважилася поговорити з ним і попросити піти. — Я хочу, щоб ти пішов, — випаливши цю фразу, я набралася сміливості. Я мала боротися.
— Чому? В тебе хтось є?
— Ні.
— Що ж тоді сталося?
— Наші стосунки ненормальні. Я страждаю, коли знаходжуся не біля тебе.
— Я також!
— Мені важко йти на роботу чи будувати стосунки з кимось поза нашою сімʼєю. Це ніби якась хвороба. Ти обмовляєш моїх рідних, подруг, я майже ні з ким не спілкуюся, окрім тебе.
— Ну та ясно. Так, звичайно, я обмовляю, — відповів він із сарказмом.
— Не знаю як, але ти впливаєш на мене. Я розчинилася в тобі і загубила себе. Я хочу свободи. Відпусти мене.
— Добре. Я поїду до батьків. Дамо собі тиждень, щоб все обдумати. Потім спокійно і без емоцій поговоримо.
Це потім все знову повернеться на свої місця і ми будемо триматися за руки. Це потім я усвідомлю, що всі ці десять років Андрієве “я люблю тебе” було, є і буде моєю мантрою в найскладніші моменти. Потім…
А зараз чоловік взяв валізу, склав туди якісь речі. Біля вхідних дверей покликав дітей аби обійняти і поцілувати їх. Я трималася осторонь. Сказала, щоб їхав обережно. І чого я так переживала за нього? Ледве не заплакала. То напевно його вплив… Але тепер я вільна!
Думала лишитися з дітьми вдома, але мої батьки чітко дали зрозуміти, що заберуть нас до себе. Погода була гарною, діти гралися на дворі. Для рідних моє рішення розійтися з чоловіком було шоком, але я переконала їх, що так треба. Тож була ніби ідеальна сім’я, без сварок, докорів чи прокльонів. Та це все — лише ілюзія, а я — маріонетка в руках вправного лялькаря.
Сну не було.
Знову не цього разу.
Я набрала Софію — психологиню, до якої зверталася колись. Я мусила з кимось поговорити, викинути все з себе. Вона порадила звернутися до лікарки, яка мене вислухає і порадить, як жити далі, бо в мене сильний стрес і те, що я не їм і не сплю це дуже погано. На жаль, я до неї не додзвонилася.
Наступна ніч видалася “веселою”. Повітряна тривога. Загроза вторгнення зі сторони білорусі. Я закинулася заспокійливим.
Почала згадувати свої сни — як літак врізався в будинок навпроти мого, а ще один приземлився на сусідньому дворі й загорівся. Я чомусь знала: ті сни були віщими.
Це мало статися сьогодні.
Малий спав під наглядом моїх батьків. Доньку я залишила з бабусею — подалі від вікон, дзеркал і полиць на стінах. Сама вибігла надвір. За мною вийшов тато. Я відправила його назад у дім: він мав знайти джгут. Бо це ми повинні врятувати пілота з палаючого літака.
Я лягла на землю й чекала, коли вже той літак впаде.
Натомість почула сирену — відбій повітряної тривоги.
Це я! Я! Я відвернула удар по житловому будинку і падіння літака на сусідський двір.
Просто — я зробила все правильно.
Як?
Мусить бути якесь пояснення…
Математика? Програмування? Хто за цим стоїть? Якась секретна організація?
Треба дихати. Глибоко. Вдих-видих.
УПА досі існує?
Вдих. Видих.
Я особлива! І моя дитина — теж!
Вдих…
Можливо, щоб урятувати цю планету, її доведеться оцифрувати… Але ж моїх знань замало… Та в УКУ мені допоможуть їх розвинути і я зможу це зробити? Видих…
Гаразд… Стоп. Мені потрібно трохи відпочити.
Можливо, я зможу змінити хід усієї війни — якщо вже змогла відвернути катастрофу зараз.
Вдих. Видих.
Вдих.
Я знову без сну і на заспокійливому.
Вирішила потанцювати біля альтанки, може, зробити зарядку… Думки накочують, як хвилі — величезні, безкінечні… Знову.
Це відбувається знову.
Вдих.
Я маю оцифрувати планету.
Видих.
УПА має мене оберігати… Вдих.
Щось тут не сходиться… Видих.
Неспокій наростає.
Це… не я — ключова фігура, а… моя донька.
Мені таки замало знань і часу для такої відповідальної місії. Але я маю рухатися в тому напрямку! Я маю підготувати малу. Свою малу! Вона врятує нас, їй вдасться. Я ж маю виховувати в ній цікавість та креативність, оберігати і скеровувати. Я це зроблю.
Як я могла таке пропустити?! Соломійка — це абсолют добра, це Божа дитина, а я мов Діва Марія, тільки у сучасному світі.
Андрій має бути далеким нащадком Ісуса Христа й Марії Магдалини. Саме тому я мала пожертвувати частиною свого життя, перебуваючи під гіпнозом…
Так мало статися… Так має бути десь прописано. Можливо, в автентичних Євангеліях? Треба їх десь відшукати і прочитати… Так-так! Це ж в них я знайду відповіді на всі свої запитання…
Мій чоловік ніс святу кров, а я мала стати чашею для неї. Зрозумівши це все, я нарешті зможу з чистою душею жити далі. Бог дав мені дуже велике випробування. Я принесла велику жертву.
Так, стоп!
Дихай, мала, дихай.
Вдих-видих.
Я зараз знепритомнію від виру думок в голові. Треба знову дзвонити Софії. Мені потрібна допомога!
Вдих-видих.
Вдих-видих.
#називати_речі_своїми_іменами
Так, я потрапила в психдиспансер.
Дорогою до нього я все ще намагалася розгадати таємниці про кінець світу, писала американським генералам, писала Зеленському. Видаляла все. Боялася, що мене вистежать російські спецслужби, виключала телефон. Припускала, що мене везуть до гіпнотизера, який стишить потік моїх думок. Хоча як можна це зробити, якщо я можу осягнути весь космос! А заразом, наростав страх, що мені завадять мислити вільно, і через це я не зможу допомогти змінити хід цієї війни…
Під правильними таблетками я нарешті заснула.
З кожним днем, одна за одною, я відкидала ідеї, яких нахапалася за останній безсонний тиждень. Препарати розслабляли, думки поверталися в нормальний темп — але я все ще не могла всидіти на місці: цілими днями гуляла по центру, а тоді поверталася назад у палату.
Три тижні я приходила до тями.
Діагнозу мені не поставили — навіть не натякали на те, що це може бути.
Я знову звернулася по допомогу до Софії.
Період піднесення і неймовірної ейфорії чергувався із смутком, болем і зневірою. Циклічно. Знову і знову.
Психолог допомогла мені правильно назвати свої стани: манія і депресія, які разом склалися в біполярний афективний розлад або маніакально-депресивний синдром, як хочете.
Без правильного медикаментозного і психотерапевтичного лікування мої внутрішні гойдалки не раз розганялися до небес, а мене саму викидало у відкритий космос. Стишитися було дуже важко, я змінила кількох психіатрів і пробувала різні схеми лікування. Аж поки мені не поставили остаточний, правильний діагноз і підібрали відповідні таблетки.
Дорога до себе — це час і я його собі даю… Лікуюся вже три роки: манії не такі яскраві, депресії — не такі глибокі. Та коливання все одно є. Поганий настрій впродовж шести місяців дуже складно витримати. Це шкодить роботі і не дає нормально виховувати дітей. Мені складно прибрати квартиру, готувати їсти, підфарбувати вії чи, банально, помити голову.
Подушка-подружка, як то кажуть… А потім, через якийсь час, ніби, клац — і з’являється енергія. Просто нізвідки. Я знову починаю щось робити; я знову можу радіти; в мене знову посміхаються очі.
Два-три місяці — все круто. Навіть знову почала пекти солодке, сторінки в соцмережах запустила… Стоп!
Розігналася!
Куди? Далеко заїхала? Досить з тебе. Ось — бери подушку і замикайся від всього світу.
Знову!!!
#там_де_починаюся_я
Привіт! Мене звати Роксолана. Я пишу вірші, щаслива дружина, мама двох чудових діток, кондитер. Так, я лікую біполярку.
Неважливо, звідки в мене це взялося, чому я захворіла чи за що мені таке покарання. Потрібно просто прийняти той факт, що зі мною це сталося — не хапатися за минуле і причини, бо цього вже не зміниш.
Лікування — не тягар, а необхідність. Як людині з діабетом все життя потрібно колоти інсулін, так мені все життя треба пити стабілізатори настрою. Ментальний розлад, як і будь-яка інша хвороба, зовсім не залежить від людини. Це такий самий збій у нашій біологічній системі — і це потрібно пам’ятати, бо часто психічно хвора людина ототожнює недугу зі своєю особистістю. Я однозначно розділяю ці поняття. Тепер.
Я починаюся і закінчуюся там, де є мій вибір.
Я не обираю бути в манії чи тонути в депресії. Це відбувається не з моєї волі.
Після такого усвідомлення в мене зникло почуття провини за свій стан. Мені не соромно і не страшно говорити про особливості свого здоров’я.
Є люди які розуміють. І є ті хто каже, що мені треба більше молитися і ходити до церкви, а не пити таблетки і платити гроші психологу. Є й ті, що точно знають, що мені потрібно просто встати — прибрати в хаті — приготувати дітям їсти — піти на роботу, бо в мене, знаєте, депресія через те, що я нічого не роблю.
Я з великою вдячністю приймаю допомогу і підтримку, а тим… іншим людям бажаю… миру і здоров’я.
Дуже важливо полюбити себе.
Так вразливу. Так неідеальну. Проте справжню.
І кожен день робити щось для себе. Я почала з харчування, сну і спорту. В депресії тримати дисципліну важко, тому я інколи дозволяю собі шоколадку, поніжитися в ліжку посеред дня чи пропустити тренування. Мию вікна, готую улюблену лазанью зі шпинатом тоді, коли хочеться. А коли не можу — замовляю суші та дзвоню прибиральниці. Є речі, які робити доводиться незалежно від мого на те бажання, але я маю силу для цього, бо потурбувалася про себе заздалегідь і поповнила свій ресурс. А ще я не боюся просити про допомогу і приймати її. Ми іноді так відчайдушно віддаємо всю свою любов близьким, що забуваємо дарувати і їм можливість відчути радість від нашої вдячності.
Життя триває.
Знову.
Завжди.
P.S. Хочу попрощатися з тобою в особливий спосіб — поетично. В моєму творчому доробку близько сотні віршів, але тут залишу той, що сповна розкриває мої емоційні гойдалки.
Ти знову сон крадеш посеред ночі,
Ти знову вихором влітаєш у пісні.
Усе гостріше, щастям сяють очі
І ноги відриває від землі
Немов на крилах я лечу у дивний світ,
Складається він з мрій, позбавлений турбот.
Не знаю, де закінчиться політ.
Життя прямує в повний розворот
Таке полегшення від болю і страждань,
Така всіма омріяна свобода.
Та навіть на початку поривань
Я знаю: то не радість — більше шкода
Я знаю: треба втримати баланс,
Не дати крила сонцем обпалити.
Стривай, я візьму лиш аванс,
Не хочу потім із повна платити…
© Яра Лемберґ
Усі імена згаданих осіб у тексті – змінені.
Ukrainian 
English