Total Views: 71

 

Тим часом….

А тим часом божевілля розповсюджувалось. Розповім вам один неприємний факт, що трапився зі мною одразу по Великодню. Я закрила  квартиру та викликала ліфт. Була в той час без маски, так як маску одягаю, як і сказано, у громадських місцях. У руках тримала два термоси (менший і більший) та зв‘язку ключів. Ще поки ліфт був наверху, почула, що туди хтось зайшов. Інтуїтивно мені захотілось в нього не сідати, проте все відбувалось дуже швидко і мозок просто не встиг ще дати команду тілу, як переді мною розкрились двері ліфта. У ньому стояла висока жіночка невизначеного віку – уже кілька років тому я перестала розрізняти людей по віку відносно себе – не можу визначити, хто за мене старший, а хто молодший. Ця ж наче таки була старша. У масці і гумових рукавичках. Я усміхнулась і кажу – доброго дня, візьмете мене до себе? Вона щось там мугикнула і я зайшла в ліфт, ставши спиною до неї. Вона така – ви маску не одягаєте? Я кажу – не встигла ще одягнути, я ж не думала, що у ліфті хтось буде. Вона знову щось мугикнула, вже більш нервово. Я одягнула і кажу – не переживайте, я не заразна…. А вона, така вже з явними істеричними нотками у голосі, викрикнула  – ви плр-тест нині вже встигли зробити???!!! Я промовчала, бо ліфт вже приїхав. Якомога швидше я покинула його, але почула, що панічна жіночка ця, трохи затримавшись, почала бризкати у ліфті, а потім швидко вийшла вслід за мною і бризкала наче мені на спину :) тобто, вона швидко йшла і оббризикувала навколо мене повітря, стіни, усе… ))) Може, це звучить трохи смішно, але мене ця ситуація роздратувала. Я була зла ще деякий час, а вчора ввечері, заходячи у під’їзд, відчула, що ручка дверей мокра…. Це було гидко, та консистенція рідини була такою, як вода, тож я наважилась її понюхати – так, це був він. Антисептик.

У людей паніка. Усі нервово-поглядають одне на одного, адже кожен може бути носієм! Ми всі – носії, ми всі одне для одного – ризик. Як там було недавно у Андруховича? Група ризику – інша назва людства. Вже вчора, ідучи без маски по вулиці – підкреслюю, не в громадських місцях (!!!) :) – відчувала себе злісною порушницею, так як усі перехожі, а були навіть такі, які сиділи на лавочках (!) (цікаво, вони порушували при цьому? Хоча були у масках. На лавочці в масці можна? А іти дорогою без маски? Чи краще нічого не робити і нікуди не ходити?) – усі вони дивились засудливо, мовляв, от нам не можна, а їй можна порушувати? Мабуть, усе, що ми робимо тепер поза домом, хіба якщо не ідемо домовлятись за труну чи за покупками тільки життєво важливих товарів (!) раз на тиждень, вважається порушенням? Я хотіла купити пінцет у Watson’s (мережа магазинів побутових товарів). Зайшла – 3/4 вітрин обтягнуті прозорою харчовою плівкою, під нею лежать товари – косметика, побутова хімія, гора трусів на окремому стелажі, лаки для нігтів, фарби для волосся, прокладки і підгузники тощо… Я, зрадівши що відкрито, щоб не шукати по магазину, сказала продавчині, які стояла поміж рядами – дайте мені, будь ласка, пінцет. Вона – пінцети не продаємо. Я – не продаєте, бо не маєте? Вона – не продаємо, бо це не товар першої необхідності! Я, сміючись – повірте, нині для мене це товар першої необхідності :) Вона – не продаємо, бо це НЕ товар першої необхідності. Я – не продасьте… Вона – ні… От хто мені пояснить, яка логіка в цих діях? Для чого тоді тримати відкритим магазин, у якому ВСЕ не є товарами першої необхідності? Без прокладок, наприклад, можна теж обійтись, бабусі наші (прекрасно?) обходились. До речі, я не звернула увагу, чи полички з ними були обтягнутими, чи ні? Хммм. Але повторно дивитись не піду. Взагалі не піду. Не хочеться. З кожним кроком на вулиці почуваю себе порушницею. Здається, хтось, остаточно збожеволівши, знову набіжить і кропитиме антисептиком усіх. Людям помалу зносить дах…

У приват мені пишуть багато і постійно, відвертих та особистих, індивідуальних речей… Тому мій телефон запаролений паролем, який знаю лише я.

І от, нині зранку отримала повідомлення від однієї талановитої мисткині, співачки, режисера, філолога – дівчини, яка свого роду теж долучилась до того, що я почала писати ці «Хроніки» – від часу появи явно абсурдних розпоряджень уряду вона почала писати у себе пости непокори, і не лише писати, що важливо, а й виявляти її – ходити містом! Пости непокори без дій нічого не вартують і думаю, навіть не дають задоволення самому автору – у нього з’являється лише імітація відчуття «виконаного обов’язку» (у випадку ж карантину, непокорою можна вважати будь-які дії, якщо вони не є цілодобовим сидінням вдома). Думаю, вона написала мені у доволі веселому тоні, хоча насправді, швидше за все, почувається не особливо весело… Проте, якраз митці часто і є сміливими людьми і не бояться висловлюватись, чим і долають свої внутрішні обмеження та страхи, проживаючи свого роду катарсис. Далі приводжу текст повідомлення (з її дозволу):

«Привіт) читаю оце твої пости і вирішила написати у приват і поділитись думками. Мене не полишає думка про те, що якщо карантин продовжать далі ніж 12.05, то потрібна якась громадська ініціатива про те, щоб донести владі думку, що люди не мають більше ні грошей, ні нервів це терпіти. Я особисто не вірю в страшилки. На мою думку, вірус працює так само як новий вид грипу і людей спеціально залякують. Але – чим би не був той вірус – країна не має грошей для компенсації людям перебування дома. Тому потрібно показати, що люди не готові терпіти це довше, причому зробити це не у вигляді масових безпорядків і виривання сумок із продуктами, а максимально продумано і цивілізовано. Я б хотіла долучитись до такої ініціативи або бути одним із її організаторів)»

А це вже з хорошого – не усі люди втратили залишки здорового глузду, нанюхавшись антисептиків.

Перед Великоднем сусідка з першого поверху покликала мене у вікно (не побоявшись заразитись і не пшикавши антисептиком!!!), запросила до себе у квартиру і подарувала дві, ще зовсім гарячі, витягнуті з печі, пасочки… Я писала у попередніх постах, що людяність, яка стала більш рідкісною, проте вже якщо проявляється, то на повну. Я притулила до себе ті гарячі паски і понесла додому, змахуючи з ока скупу сльозу…

Далі буде…

Автор: Олена Коссак

П.С. Тут можна прочитати першу, другу, третю  та п’яту частини “Хронік карантину”.