Інтерв’ю з успішними людьми: ВАЛЕРІЙ МІЛЬКІН

Сьогодні в гостях у нашої рубрики “Інтерв’ю з успішними людьми” Валерій Мількін – музикант, творча особистість і по сумісництву воєнний, що добровільно приєднався до лав захисників Батьківщини та брав участь в АТО на сході України
(Розмовляла Олена Коссак)

ОК: Доброго дня, Валерію!
ВМ: Доброго дня і Вам.

ОК: Розкажіть трішки про себе – чим Ви займалися до того як пішли на фронт?
ВМ: До війни я працював дизайнером меблів та художніх вітражів на одній меблевій фірмі. Грав на барабанах у двох львівських рок-гуртах.

ОК: Що змусило Вас змінити барабан на автомат (“ліру на меч”)?

ВМ: Мій батько був кадровим військовим, і жартома вчив мене що мужик то «вовк-оборонець, має боронити, та навіть загинути за свою територію, свою самку, та своє потомство.” Напевне звучить трохи примітивно та по тваринному, але для себе я прийняв цю концепцію. Ворог зазіхав на мою територію, на все, що я маю та люблю, тому й моє рішення йти на війну було закономірним та логічним. Я би це сформулював навіть інакше – я переклав ліру в ліву руку, а в праву – взяв меча, і це ще в далекому 2006 році. Тоді ми з групою однодумців досить довго виношували концепцію нового підходу до патріотичного військового виховання дітей та молоді. На превеликий жаль, у той момент ми зіштовхнулись з багатьма проблемами, а саме – байдужістю та відвертим небажанням, як адмінресурсу так і громадськості, змінювати хоч щось в системі військово-патріотичного виховання. До листопада 2013 взагалі мало хто думав, що нам треба буде боронити свою Державу зі зброєю в руках. Дехто навіть відверто сміявся з нас: “Та яка нафіг війна? Подуріли чи що? Нема чим занятися…?”. Для загальної маси людей війна, – це гарний голівудський блокбастер чи компьютерна стрілялка. Тому і в реальній війні маємо цілу низку нагальних проблем, і основна з них – низький рівень психологічної та професійної підготовки вояків. Війна – це постійний стрес, починаючи від простого щоденного побутового виживання і закінчуючи боями. На превеликий жаль, держава анічогісінько не зробила для соціальної адаптації вояків, яких перемололи жорна війни. Ймовірно гнійник цієї проблеми прорве через декілька років коли закінчиться війна чи коли вляжуться пристрасті та стихне біль і коротка людська пам’ять зітре обличчя воїнів й багато з них лишаться на узбіччі життя…

ОК: Що вас найбільше неприємно здивувало на фронті?
ВМ: По перше, заіржавілий та заскорузлий механізм ЗСУ. Вищі штаби не можуть чи не хочуть змінити “совкову” систему управління підрозділами, методи застосування та забезпечення військ. По друге, панічний страх посадових осіб приймати рішення та нести за нього відповідальність. І це на фоні відсутності будь-яких реальних важелів управління підлеглим особовим складом. Якщо згрубша то дуже важко навіть наказати бійця за порушення, а заохотити особовий склад, що сумлінно та чесно несе службу це взагалі як “Зоряні війни – епізод 5” – фантастично та нереально. Драну грамоту чи подяку , вже не кажучи за державні нагороди треба вибивати з боєм та купою нецензурної лайки. Іншою величезною проблемою на фронті є хронічний алкоголізм. Неймовірно високий відсоток небойових втрат має місце саме на фоні вживання алкоголю. Хочу розставити усі точки над “і” – випити 50 чи 100 грам, щоб не «знесло дах», це одне, а хронічно та запоєм бухати то зовсім інше. І проблема починається не з приїздом на війну, а набагато раніше. “Аватарів”* приносять під “білі ручки” до військкоматів сердобольні родичі та друзі, потім на полігонах вони бухають від бездіяльності, а далі цим людям дають зброю та відправляють їх на війну. Потім родичам неодмінно треба прислати цим «страдникам» горілочки на свята. Хоч і на передку алкоголь купити зовсім не проблема. Посадові особи закривають очі на проблему, а іноді навіть на власному прикладі спонукають до вживання. А законно наказати бійця практично неможливо. Пробухав горе-воїн рік (пару раз забрали в комендатуру, пару раз в шпиталь прокапати), отримав статус Учасника Бойових дій, повернувся до родичів героєм та ще й потім всюди кричить, що «йому можна – він воював». І має, до речі, такий горе-воїн такі самі преференції, як і ті, хто чесно та професійно боронили Україну.

ОК: А що вас найприємніше здивувало?
ВМ: Найбільшим моїм одкровенням на війні стало народження нової касти Українських командирів. Ще вчора всі називали їх ”піджаками”**, а сьогодні – це молода еліта ЗСУ, Офіцери з великої букви, Чесні, принципові, безстрашні і люблячі свою професію та Державу. З такими не страшно навіть в пекло.

ОК: Що Ви переосмислили в житті під час перебування в зоні АТО?
ВМ: По суті, я переосмислив саме життя, як таке. Направду замало часу пройшло з моменту мого повернення, тому зараз в мене процес переосмислення переосмисленого там. Як тільки вкладеться в голові напишу мемуари.

ОК: Як змінилися Ваші стосунки з рідними? З друзями?
ВМ: Хочу подякувати долі за те, що поруч зі мною дружина Світлана та донька Анастасія, які недосипали ночей та увесь час молилися за мене. Безмежно люблю свою родину, хочу радіти кожній миті спілкування з ними. Обійми коханої та сльози радості на очах доньки – ось найліпший мій стимул. Щодо друзів… Одні друзі – залишилися друзями, інші – стали братами, ну а дехто, нажаль, став просто знайомим, а іноді навіть ворогом…

ОК: Опишіть свій характер п’ятьма реченнями :)
ВМ: Вірний, витривалий, талановитий, наполегливий, життєрадісний ну і звичайно ж – скромний)

ОК: Ми помітили у Вас зміни зовнішності, зокрема вираз обличчя, блиск в очах – Ви, з нашої точки зору, стали ще більш людяним, багатогранним. А що Ви відчуваєте всередині, чи змінилися Ви як людина?
ВМ: Дякую. Змінився однозначно, а в яку сторону залишимо судити оточуючим.

ОК: Над чим Ви працюєте тепер, коли повернулися сюди?
ВМ: Радію митям спілкування з рідними та друзями. Потрохи переходжу на «мирні рейки», зробив ремонт в кімнаті доньки, так би мовити “дрібна моторика нерви заспокоює”… До того ж назбиралось багато музичного матеріалу в голові, треба тепер нотами на папір – та до інструменту. Пробуємо з друзями потрохи відроджувати ГО з військово-патріотичного виховання молоді та в міру можливостей намагаємось допомагати моїм братам , які зараз в АТО.

ОК: Ваші прогнози стосовно майбутнього України.
ВМ: На мою думку в України зараз мало чи не єдиний шанс стати сильною та незалежною державою. В 91 році незалежність нам кинули, як кістку собаці, напевне тому ми її і не цінували. Зараз же Незалежність не просто слово, за неї віддали життя та здоров’я тисячі Українців, пройшла ломка мислення переважної більшості громадян щодо відношення до України. Саме тому ми обов’язково переможемо ворогів, другого шансу не буде. Так давайте його використаємо. Слава Україні.

ОК: Героям слава! Валеро, про що Ви мрієте?
ВМ: Щоб закінчилась війна, і звичайно Нашою ПЕРЕМОГОЮ.

ОК: І на завершення – чого б Ви хотіли побажати нашим читачам?
ВМ: Ніколи не здаватися та не падати на коліна перед випробуваннями. Залишатися людьми та любити свою Батьківщину.

Примітка* – “Аватари”- військовослужбовці, що систематично вживають алкоголь, нехтують виконанням своїх обов’яків та побратимами.
Примітка** – ”Піджак”- молодший лейтенант, випускник військової кафедри цивільного ВНЗ.