Total Views: 388

Борис Лісаневич: українець, який відкрив світу Непал

Калькутту недарма називали другою столицею Британської імперії. Розкішшю своїх палаців вона нічим не поступалася, якщо не перевершувала Лондон. Взимку англійські аристократи приїжджали в Індію, щоб поніжитися на місцевому сонці. Проте скоро джентльменам набридало просто гріти кості. Їм бракувало клубів. А тому в Калькутті клуби почали виростати, наче гриби після дощу. Проте бути їхніми членами могли лише виключно англійці. Очевидно, що така ситуація не влаштовувала місцеву знать. І тут Борис вирішив кинути виклик самому Кіплінгу та довести, що Схід та Захід насправді можуть зустрітися. Місцем цього побачення мав стати придуманий Лісаневичем «Клуб 300».

Назва ще більше підкреслювала грандіозні плани одесита. Одним з найпрестижніших клубів Лондона вважався «Клуб 400», а тут Борис робив акцент на тому, що лише 300 щасливчиків зможуть потрапити за золоті двері цього закладу. Спочатку Лісаневич довго не міг знайти приміщення для свого клубу. Аж тут його увагу привернув палац, який колись збудував багатий вірменин Філіп для своєї нареченої. Але молода не оцінила такий грандіозний подарунок та за день до весілля втекла з простим солдатом. Вже декілька десятків років цей палац залишався покинутим напризволяще та покривався численними «зморшками». Борис взявся за роботу з величезним ентузіазмом. Та й дедлайн підтискав. 18 грудня 1936 року о 23:00 двері клубу мали відчинитися для 600 VIP Британської імперії. За 4 години до відкриття видавалося, що на казковий проєкт Лісаневича чекає гучне фіаско. Паркет ще не був покладений, барні стійки навіть не розвантажили, а на території клубу височіли гори будівельного сміття. Але Борис знову довів, що він – справжній джин з казок: о 22:45 українець вже стояв біля входу в вишуканому костюмі, готовий до прийому вершків суспільства.

Відкриття пройшло на відмінно. Тепер всі тільки й говорили, що про «Клуб 300». «Там був фантастичний музичний ансамбль. А яка ж кухня. В клубі подавали 500, ні навіть 600 різних страв», – розповідали приголомшені відвідувачі. Якраз про кухню Борис потурбувався в першу чергу. Він сам любив смачно поїсти і знав, як завоювати серце кожного чоловіка. Лісаневич виписав з Європи знаменитого кухаря Володимира Халецького, який і готував головні кулінарні шедеври «Клубу 300» – борщ, паштет з рябчика, бефстроганов та Bombe la Boris. Заклад Лісаневича цвів і пах, а вся місцева еліта вважала одесита своїм другом. Прекрасна стать також обожнювала Бориса, оскільки в «Клубі 300» не діяло традиційне правило інших подібних закладів: «Жінкам тут не місце».

У своєму клубі Лісаневич затоваришував з магараджею Кучем Біхара та непальським генералом Махабіром. Вони стали друзями нерозлийвода, за що їх почали називати «Три мушкетери». Як правило, вони полювали. Так, на рахунку Лісаневича було аж 69 вбитих тигрів. Згодом наш земляк шкодував про те, що він знищив так багато цих рідкісних хижаків: «Краще б я застрелив їх на 68 менше». Полювання завжди закінчувалося масштабною п’янкою. Після однієї з них Борису прийшла в голову «геніальна» ідея – організувати «Першу наукову експедицію з вивчення зірок Голлівуду». Вона була розрахована на три місяці та мала солідний фонд в 70 тисяч доларів. Коли голлівудські зірки взнали про те, що в Лос-Анджелес приїхали казково багаті індійські магараджі, то до готелю, в якому зупинився Борис з друзями стояли черги, майже такі ж великі, як і в радянських магазинах. Головною статтею витрат цієї «експедиції» стали букети…

В 1951 році новий король Непалу Трибхуван надіслав Борису особисте запрошення відвідати його країну. Розповідають, що новий монарх не прийшов би до влади, якби не допомога одесита. Свою першу поїздку в цю країну Борис запам’ятав на все життя: «Катманду, місто, в якому храмів більше, ніж будинків, і богів більше, ніж людей… В першу ж ніч я зустрів на вулицях леопарда, який, наче кіт в творі Кіплінга, розгулював сам по собі. Тут я відкрив для себе унікальну суміш Китаю та Індії – обрамлену пейзажем, перед яким Швейцарія здавалася блідою тінню». Коли Трибхуван запропонував Борису переїхати в Непал, то він довго вагався. Українцеві не хотілося покидати «Клуб 300», також він вже звик до калькуттського комфорту. В ті часи Непал був ізольований від зовнішнього світу. І потрапити туди було майже нереально. Тому альпіністи, які з початку ХХ століття намагалися підкорити Еверест, як правило, розпочинали свої сходження з китайської сторони, хоча там на їхньому шляху на дах світу існувало набагато більше труднощів. Але в них не існувало іншого виходу, оскільки пройти всі ходіння по колах непальського бюрократичного пекла вдавалося від сили одній експедиції за рік.

Після тривалих вагань Борис наважився та сказав своїй сім’ї: «Жереб кинуто. Збираємось в Непал, який я перетворю на туристичний рай». Дружина Інгер Пфейфер просто розсміялася, проте вона звикла до таких дивацтв свого чоловіка, а тому підтримала його чергову авантюру. Чого не зробиш для коханої людини? Коли Лісаневич розповів непальському прем’єру про свій грандіозний план, то він покрутив пальцем біля скроні: «Розумієш Борис, я тебе дуже поважаю. Але ти верзеш дурниці. Що американцям робити в нашій країні, де немає доріг, готелів, телефонів, хмарочосів? І не забудь ще про майже нереальне завдання – дістати візу». Борис парирував: «Питання віз я залишаю Вам, а все інше я зроблю сам».

І українець, закотивши рукави, взявся до роботи. Під майбутній готель король виділив стокімнатний палац. Обладнання для нього, від каструль до змивних бачків, було доставлено з Індії на спинах носіїв. Також майже всі продукти довелося ввозити з-за кордону тим же «транспортом», що й обладнання. Недивно, що ці фрукти та овочі після тривалої дороги стали непридатними для споживання. Але Борис й тут не розгубився. В саду майбутнього готелю він почав вирощувати моркву, шпинат, полуниці. Чи не найбільшою проблемою став персонал. Незважаючи на всі зусилля, Борису лише за кілька років вдалося відівчити його подавати клієнтам воду з маленьких білих джерел, як місцеві називали туалети.

В серпні 1954 року король Трибхуван перерізав червону стрічку на відкритті готелю «Royal Hotel». А в березні 1955 року монарх дав добро на видачу віз трьом групам американських туристів. Візит янкі тривав два дні. На другий день Борис запросив Трибхувана в свій королівський готель, і вражений король побачив, як американці залишали порожні полиці в сувенірних крамничках, відкритих Борисом на території готелю. Згодом він став базою майже всіх альпіністських експедицій, які вирушали в Гімалаї. Коли в альпіністів не вистачало коштів на те, щоб зупинитися в готелі, то Лісаневич люб’язно розміщував їх в своєму саду. В знак подяки вони приносили йому каміння з легендарних восьмитисячників: «Альпіністи сходять з гір виснаженими, але через тиждень перебування в «Royal Hotel» я повертаю їм нормальний вигляд. Так, я завжди втрачав гроші на експедиціях. Але вони приносили мені каміння, яке для мене є більш цінним, аніж шкури тигрів та леопардів».

Після смерті друга Бориса, короля Трибхувана майбутнє українця затягнуло грозовими хмарами. Новий монарх Махендра запроторив Лісаневича за ґрати. Борис розумів, що він тут може просидіти навіть до кінця свого життя. Але король швидко змінив гнів на милість. Він хотів зробити пишну коронацію, а хто міг впоратися з цим завданням краще за Бориса? І Лісаневич знову не підвів. Щоправда, не обійшлося без кумедних випадків. Коли митниця затримала алкогольні напої для 150 акредитованих кореспондентів, то Борис змушений був написати гнівного листа: «В мене вже увірвався терпець. Відправте мене знову до в’язниці. Кореспонденти п’ють воду, ви розумієте – воду. Якщо становище не буде виправлено, то коронація опиниться під загрозою». Митниці довелося пропустити алкоголь, адже папараці довго не змогли б прожити в Непалі на одній воді.

У 1961 році на українця чекало, мабуть, найважче випробування в житті – він мав влаштувати прийом королеви Єлизавети ІІ та її чоловіка Філіпа. Для високих гостей Борис організував помпезне полювання на тигрів в Чітвані. Лісаневичу вдалося вразити навіть Єлизавету ІІ. Так, вздовж дороги від нової злітної смуги до розкішного наметового табору на тисячу персон (кожен намет мав на озброєнні міні-бар) стояли 376 слонів, які трубили один за одним по мірі того як просувався королівський кортеж. Вишенькою на торті, який «спік» Борис, став масштабний обід в кришталевій залі Левового палацу. Під завісу урочистостей українець отримав привілей сказати тост на честь королеви. Завершивши промову, Лісаневич, за давньою офіцерською звичкою, жбурнув фужер на паркет. Його приклад надихнув багатьох інших гостей. Ще кілька хвилин в залі стояв дзвін посуду, який бився. Згодом Борис пошкодував про цей вчинок, він забув, що кришталь був його власний, а не королівський. Якось і батьківщина згадала про свого блудного сина. Коли Климент Ворошилов гостював в Непалі, то українець влаштував йому королівський прийом. Трішки захмелілий маршал звернувся до нього з казковою пропозицією: «Тобі ще не набрид цей Непал? Повертайся додому, будеш організовувати прийоми в Кремлі. Я хоч завтра візьму тобі квиток до Москви». Борис посміхнувся та відповів: «Розумієте, я люблю мати квитки в обидва кінці».

Лісаневич так і не зміг нажити великих статків. Для нього в першу чергу мала значення реалізація задуму. Також він хотів зробити цей світ трішки кращим, про що сказав в одному з інтерв’ю: «Гроші це – дурниця. Тільки одне може бути вартим в цьому житті – як багато людей ви зробите щасливими».