Нашого цвіту по всьому світу. Частина І. Борис Лісаневич

Агата Крісті назвала його головним авантюристом ХХ століття, а королева Єлизавета ІІ – своїм найкращим підданим. Журнал «LIFE» теж не шкодував компліментів на адресу нашого співвітчизника та стверджував, що Борис Лісаневич є найвизначнішою пам’яткою Непалу після Евересту. І в цих епітетах немає жодного перебільшення, адже одесит відкрив цю прекрасну країну для всього світу. Біографія Бориса – готовий сценарій для голлівудського блокбастера. Хоча при народженні видавалося, що майбутнє Лісаневича можна спрогнозувати з 100%-ю точністю.
Батько Бориса був генералом, а тому його життєві віхи мали б бути такими: кадетський корпус, військова служба, розумне одруження і спокійна старість…

Але Лісаневич народився в буремний час, у 1905 році, а тому дуже швидко події в його житті почали змінюватися з калейдоскопічною швидкістю. Як справжньому одеситу, Борису не бракувало почуття гумору, й він якось пожартував: «Всьому, чого я досягнув, я зобов’язаний Жовтневій революції. Якби не вона, то я б досі сидів на печі та їв калачі. А так довелося трішки поволочитися світом».

Коли революція переросла в Громадянську війну, то Борис рішуче виступив проти червоної чуми. Він став свідком того, як влада в Одесі змінювалась, наче театральні декорації: червоні, білі, союзники, денікінці, батько Махно разом зі своїми хлопцями. «Барикади буквально засіяли місто, над кожною з них розвіювалися пістряві прапори. Стріляли з усіх боків. В одній з таких безладних перестрілок в мене влучила якась дурна куля», – згадував Лісаневич. Поки він видужував, більшовики зрештою змогли остаточно схилити шальки терезів на свою користь. ВЧК робила свою чорну справу. Тисячі буржуїв опинилися в руках нової влади. Вона не мала часу розбиратися, хто винен, а хто ні. Як правило, вирок був один – смертна кара. Над Борисом завис дамоклів меч – за ним в будь-який момент могли прийти.

Від лап більшовицьких катів Лісаневича врятувала далека родичка, яка працювала в Одеському оперному театрі. Вона дістала йому довідку про те, що він є учнем балетної школи. А нова влада любила театр. Після одужання Борису довелося задуматися про хліб насущний, і він знову звернувся до тієї ж знайомої, яка і цього разу не відмовила. Лісаневича влаштували в кордебалет одеської опери й, несподівано сам для себе, він виявився вправним танцівником. Він вловлював все на льоту. Елементи, на вивчення яких іншим були потрібні роки, Борис освоював за кілька місяців. Невдовзі йому вже почали пропонувати сольні виступи. Тепер Борису вже точно не світила перспектива померти від голоду, а про якісь великі статки він ніколи не задумувався.

«Найдивніше, що в ті страшні часи ні революція, ні Громадянська війна не змусили одеситів зрадити опері та балету. На виставах завжди були аншлаги. Якось від одного багатого шанувальника я отримав чудовий золотий сервіз, який я одразу обміняв на набагато більшу цінність – буханку хліба», – згадував Борис. У 1924 році Лісаневичу вже стало тісно в одеському театрі, адже його ім’я гриміло на весь СРСР. Він мріє про Большой театр, але згодом Лісаневич опиняється не в Москві, а в Парижі. У Францію Бориса привела пожежа. Якось одеський театр взяв на роботу нового постановника піротехнічних ефектів. Він настільки хотів догодити керівництву, що на опері Меєрбера «Пророк» запалали не лише декорації замку, а й весь театр. Залишившись без роботи, Лісаневич сідає на поїзд та вирушає в Париж.

Він сподівався, що в столиці білої еміграції родичі та друзі мають допомогти йому стати на ноги. Але Борис швидко зрозумів, що в Парижі можна розраховувати лише на самого себе, адже більшість колишніх братів по зброї вдавали вигляд, що їхня хата скраю. На перших порах екс-танцівнику навіть довелося влаштуватися різноробочим на один з заводів «Рено». Однак Борис не думав на цьому зупинятися. Він знову хотів вийти на велику сцену. І це йому вдалося. Родичі допомогли одеситу підписати контракт з театром «Альгамбра». Але Лісаневичу й цього було мало. Борис ніколи не задовольнявся синицею в руках – він завжди хотів спіймати журавля. Тому наш герой почав шукати виходи на Сергія Дягілєва. Дягілєв колись шокував Європу своїми «Російськими сезонами». Тоді буржуа зрозуміли, що вони ще не бачили справжнього балету, а тому квитки на вистави слов’янських віртуозів змітали за якихось кілька годин після початку продажу. До речі, коли ще до революції трупа Дягілєва гастролювала в Лондоні, то залишилась вкрай незадоволеною, що гонорари їм виплачували фунтами, а не твердими російськими рублями. В наші ж часи російські танцівники вже не ображаються, коли їм платять фунтами.

Лісаневич розумів, що йому буде майже нереально пробитися в трупу Дягілєва, але він вірив в те, що Фортуна знову посміхнеться йому на всі 32. І ось знаменитий балетмейстер Джордж Баланчин запросив його на перегляд в театр Сари Бернар, і Борис не повірив своїм очам – там був сам Дягілєв. Спочатку від хвилювання Лісаневич не міг ступити й кроку, але він швидко взяв себе в руки, тому що розумів: від цього перегляду може залежати його майбутнє. «Я ніколи раніше не виконував подвійний пірует, але перед маестро я злетів. Проте я усвідомлював, що цього може виявитися замало. Після завершення виступу я глянув на Дягілєва, його обличчя не виражало жодних емоцій. Запанувала напружена мовчанка. Це були одні з найважчих митей в моєму житті. Аж тут маестро посміхнувся й сказав: «Ви нам підходите».

Тепер перед одеситом відкрився весь світ: Берлін, Монте-Карло, Лондон. На численних гастролях він виступав з такими богами сцени як, Серж Лифар, Джордж Баланчин, Вацлав Ніжинський. На жаль, казка Бориса не скидалася на історію про білого бичка. Її кінець настав через 5 років, зі смертю Дягілєва. Лісаневичу знову довелося шукати роботу – кілька місяців він пропрацював фотографом й паралельно зайнявся торгівлею ікрою та зірвав на ній чималенький куш, який він миттєво спустив в одному з казино Монте-Карло. Довелося знову повертатися на сцену. Щоправда, тепер Борис вирішив спробувати себе в ролі керівника. Українець досить швидко набрав власну антрепризу, з якою йому вдалося підкорити навіть «Ла Скалу». Далекі країни завжди вабили Лісаневича й він з радістю погодився вирушити на гастролі в Бразилію та Аргентину. До того ж, в Новому Світі платили більш щедро, аніж в Старому. Незабаром знайшлася й та, яка приборкала непокірного Бориса – нею стала балерина Кіра Щербачова.

В 1933 році Бориса якимось дивом заносить на Схід. Таких вдалих гастролей в нього ще не було – Індія, Китай, Цейлон, Бірма, острови Ява та Балі. Квиткові каси буквально штурмували театрали, вони готові були віддати все, щоб насолодитися виступами колишніх членів трупи Дягілєва. Схід теж не міг залишити байдужим людину з таким тонким смаком, як в Лісаневича: «Це було кохання з першого погляду. Я не міг повірити, що почуття гармонії та краси, яке я відчував лише на сцені, може існувати в реальному світі. Мене зачарував Схід». Тому Борис вирішив оселитися в Калькутті. Приємним бонусом до проживання в Індії для Лісаневича стало те, що він отримав британський паспорт. Перші три місяці Борис полював в джунглях Індокитаю. Він повернувся зі свого сафарі з вражаючими трофеями: 8 леопардів, 6 тигрів та 40 буйволів. «Я полював на території дикого племені мої, візитівкою яких є духові рушниці з отруєними стрілами. До мене приставили зловісного зброєносця, якого я боявся ще більше, ніж хижаків. Мої побоювання були зовсім небезпідставними. Цей милий чоловік вбив не лише власну дружину, а й тещу. Але я з ним знайшов спільну мову, коли ми розкурили опіумну люльку миру, яку мені подарував король Камбоджі», – розповідав Борис.

Далі буде…