Хроніки карантину ч.1

До.

До карантину все свідчило про те, що щось піде не так… навіть у внутрішньому чаті компанії я написала 12 березня – світом шириться криза, заощаджуйте гроші хто як може. Загалом, від початку року кілька разів траплялися якісь знаки, які я трактувала негативно. До слова, у «знаки» я вірю, навчилася, чи то наловчилася «зчитувати» їх після прочитання книжки Паоло Коельо «Алхімік».

Добре, раз ми про все говоримо, так і бути – розповім :) Як ними користуватись і як правильно цей процес налаштувати… Для початку, потрібно задатись ціллю – навчитись бачити знаки без сильного бажання не вийде. Тобто, сам по собі цей навик не вмикається, принаймні, я про таке не чула. Далі, потрібно взяти два камінці різного кольору, але одинакової (чи практично одинакової) форми та невеличкий мішечок. Щоразу, задаючи собі питання у форматі отримання відповіді «так-ні», відслідковувати свої внутрішні відчуття та співставити із результатом, показаним нам камінцями (яку відповідь ми витягнули) та реальним життєвим результатом.

Тренуватись потрібно на звичайних щоденних ситуаціях, як-от – чи приїде маршрутка номер такий-то, чи буде падати дощ, чи закінчиться вдало така-то ситуація (якась проста, не драматична і не доленосна), чи є у холодильнику молоко у достатній кількості :)? Тощо :)

Коли ви побачите, що все частіше внутрішнє чуття стає правдивим, то від камінців відмовляєтесь і працюєте винятково із «внутрішнім голосом». Далі поступово переходите на більш складні ситуації. Внутрішнє чуття спрацьовуватиме і без Вашої ініціативи та одного дня почне Вам суттєво допомагати, проявляючись навіть без запиту з Вашої сторони…

Під час.

Нині 16 квітня, залишився тиждень до очікуваного другого завершення карантину (перший кінець карантину, або як писали в соцмережах, за старим стилем :), мав закінчитись 3 квітня). Є підстави думати, що другий також у зазначену дату не закінчиться (24 квітня), тож відчуваю свого роду безцільність існування – невідомо, коли закінчиться, давно вже почалось, процеси усі поступово сповільнились і припинились взагалі. Всі чекають. Чогось… Вчора була холодна погода, дув холодний сильний вітер і на вулиці людей практично не було, а ті що йшли, були абсолютно не комунікабельні та з відповідним виразом обличчя, ховали очі… Усі заклопотано кудись ідуть, уникаючи усіх можливих контактів. Я – також. Цікаво, а контакт з самою вулицею у них є? У сенсі – я іду, я прогулююсь, я відчуваю. Чи був він у мене? Радше, я проходила вулицю як якусь естафету, від і до – якнайшвидше. Холодно було не лише фізично, а й на душі… Це явище, рух від точки до точки без задоволення (із забороною на задоволення?) я назвала «тунельним синдромом». Примітка – насправді це назва геть іншого діагнозу, не з царини психотерапії, проте тут він мені підійшов – ти наче йдеш по тунелю, прокладеному тільки для тебе та існуючому теж тільки для тебе. Нікого та нічого іншого там не існує. Емоції? Ні в якому випадку. Кілька разів я сміялась на вулиці, очікуючи засуджуючі погляди перехожих. Проте, їх не було. Швидше, вони дивились на мене з захопленням, наче я зробила щось таке, що і вони не проти :) втім, усі вони були без масок, а зараз дехто це вважає ознакою здорового глузду :) Так чи інак, мій експеримент не вдався – я думала, мені зроблять зауваження :) Щодня на вулиці людей все менше. Не лише через погоду – вони все менш контактні, може тому здається, що їх меншає… Вчора в 11 вечора, гуляючи Сиховом (густонаселений район Львова), я зустріла за пів години лише чоловік може 10. Як для Сихова, ця цифра взагалі з області фантастики і нагадує радше густоту 4-ї години ранку :) Зате сусіди справно п’ють та скандалять, у цьому плані карантин нічого не змінив. А всіх інших взагалі не чути, проте вони не виїхали на свої села – паркінг ще щільніше заставляється щодня машинами, ніж це було ДО.

До.

Кінець 2019 року – листопад-грудень. Ось тоді і почались перші збурення реальності, на які я почала звертати увагу. Наприклад, якісь туманні дні, коли наче минуле прорвалося в теперішнє, і процеси заповільнювались чи ба більше – ішли назад.

Заповільнені дії, дивні рішення оточуючих, очікування загального занепаду та світової кризи і розмови про це у кулуарах бізнесу. Всі хотіли починати нові проекти і в той же час остерігалися цього, знехотя приступаючи до роботи… На сам Новий рік зовсім не було святкового настрою, тож я поїхала зі своїм пацієнтом, який був якраз у активній фазі лікування і потребував постійного нагляду, в центр міста подивитись на людей та ялинку. Це рішення було продиктоване тим самим «внутрішнім голосом» (насправді – чуттям) і вийшло доволі непогано – пацієнт мій зрадів і я помітила, що ефекту було досягнуто. Проте, повторюсь, відчуття свята не було, а радше відмічання самої події. Ставлення галочки. Перевертання ще одної сторінки щоденного календаря.

Під час.

Погода не радує, точніше було доволі холодно, поки люди перші 2-3 тижні сиділи вдома і ще не втомились так від сидіння. Були теплі дні, тоді люди висипАли на вулицю, але все одно доволі в обмежених кількостях… Відносно багато було людей на велосипедах. Проте з того часу, як закрили парки (орієнтовно перший тиждень квітня, в районі першої обіцяної дати закінчення карантину) – велосипедистів суттєво поменшало, а бігунів – побільшало. Я теж почала бігати :))) Думаю, таких як я багато – народ масово бігає по вулицях, і то зустрічаються доволі літні люди… Втім, більше нічого не відкрили, і з того часу на людей найшла наступна хвиля гіпотимії… Онлайн конкурси проведено, онлайн майстер-класи теж вже закінчились. Залишились онлайн уроки, до яких сім’ї поступово, скрегочучи зубами, пристосувались. Домівки усі прибрані, вікна помиті – у кого залишились сили… У кого вони так і не з’явились у звязку з малорухомістю та пониженим настроєм, все залишилось без змін і люди просто сидять та чекають закінчення карантину (найгірше, що може бути, і що найбільше забирає сили – це очікування без остаточної дати)…

До.

Січень, лютий та початок березня пролетіли дуже швидко і з постійним очікуванням якогось тотального лиха. Проте, з економічної сфери не було жодних сигналів, тобто очікування ці виходило назвати винятково інтуїтивними. А в інтуїцію у нас вірити не прийнято, і тебе засміють геть усі – від вчених мужів до затятих атеїстів. Інтуїція, як явище, геть не популярна взагалі ніде. І даремно, скажу я вам…. Ніщо так сильно та надійно мене в житті не виручало, як інтуїція, читання знаків – з цієї ж царини – та віра у свої чуття та передчуття. 12 березня я уклала свого роду усне парі з одним з партнерів стосовно того, що почнеться піврічна криза (я незгодна))) – поки засікли час, чекаємо… Що ще кидалося у око – люди перестали бути емоційними. Враження, що вони теж мали якесь очікування… Ніби люди стали менш зацікавленими, більш інертними… Втім, це можна пов’язати як із типовим періодом авітамінозу та закінчення зими (психофізична ослабленість), так і з тим, що ми пересуваємось у той сектор реальності, якому найбільше відповідають наші вібрації – тому мені траплялись, або і звертала більше увагу саме на таких людей.

Під час.

Всі чекають Великодня та готуються до свята, хоча настрій здебільшого несвятковий, гроші закінчуються (а в багатьох закінчились вже). Чекають, чекають, чекають… Як тепер модно казати – незакритий гештальт. Місце найбільшої втрати енергії. Що закінчиться швидше – карантин, чи наша енергія до виживання та опору несприятливим і загрозливим обставинам?

Автор: Олена Коссак

П.С. Тут можна прочитати другу, третю. четверту та п’яту частини “Хронік карантину”.